Пережилі Голокосту прибували до Ізраїлю після років у таборах для переміщених осіб, але їхнє облаштування відбувалося в межах значно ширшої хвилі імміграції. Нова держава мала забезпечити житлом, роботою, освітою та послугами сотні тисяч новоприбулих. Маабарот, або транзитні табори, почали створювати з 1950 року для іммігрантів загалом; це не були спеціальні табори для пережилих.
Від’їзд із тимчасових таборів Європи
Після війни союзна влада розміщувала єврейських переміщених осіб у таборах і міських центрах Німеччини, Австрії та Італії. У 1945–1952 роках у таких місцях жили понад 250 000 єврейських переміщених осіб, згідно з Енциклопедією Голокосту. Створення Ізраїлю в травні 1948 року відкрило новий напрямок, і за оцінкою Меморіального музею Голокосту США, у наступні кілька років до Ізраїлю прибуло близько 140 000 пережилих Голокосту. Багато інших іммігрантів походили з єврейських громад Близького Сходу, Північної Африки та Європи.
Темпи прибуття перевищували можливості житлового фонду. У 1949 році Ізраїль прийняв майже 240 000 іммігрантів, згідно з історичним оглядом Центрального бюро статистики. У тимчасових наметових таборах і транзитних центрах розміщували новоприбулих, поки планували постійне житло. Дехто з пережилих прибував безпосередньо з Європи, інші вже встигли побувати на Кіпрі чи в інших транзитних пунктах.
Що забезпечували маабарот
Окремі маабарот почали з’являтися у 1950 році. У тогочасному щорічнику Центрального бюро статистики йдеться про транзитні табори для іммігрантів та соціальне забезпечення в цей період. У тимчасових спорудах розміщували іммігрантів, а державні установи й місцева влада організовували послуги та довгострокове житло. В огляді соціального забезпечення за 1951 рік зазначено, що державні відомства відповідали за роботу з добробуту в усіх маабаротах та громадах іммігрантів, зокрема за зимовий прихисток для дітей.
Умови були складними через брак житла й базової інфраструктури. Табори відображали тиск швидкої імміграції на молоду державу, а не окрему політику щодо пережилих. Мешканці відрізнялися країнами походження, мовами, сімейними обставинами та воєнним досвідом. Облаштування тривало через працевлаштування, навчання, місцеві послуги та поступовий перехід із тимчасового житла.
Різні шляхи до нового дому
Досвід пережилих, де це можливо, слід розглядати окремо. У той самий період прибували пережилі Голокосту з Європи, євреї, вигнані або змушені тікати з арабських країн, та іммігранти з інших регіонів. Спільна система житла не означала спільної історії міграції.
Про попередній етап шляху читайте в матеріалі «Бріха», «Алія Бет» і Кіпр. Про громади, засновані пережилими, та постійні домівки — в історіях кібуців.