Археологічні та епіграфічні пам'ятки
Твердження про те, що єврейський народ не має родового зв'язку із Землею Ізраїлю, суперечить величезному, загальновизнаному археологічному та текстовому корпусу джерел, який охоплює понад три тисячоліття. Найдавнішим позабіблійним написом, де згадується Ізраїль, є давньоєгипетська стела Мернептаха, датована приблизно 1207 роком до н. е., в якій Ізраїль зазначений як усталена спільнота в центральній гірській частині Ханаану. Розкопки по всьому Єрусалиму, Юдеї та Самарії відкрили монументальні докази існування стародавніх Ізраїльського та Юдейського царств. Серед них виділяється стела з Тель-Дана IX століття до н. е., що містить арамейський напис зі згадкою bytdwd («Дім Давида»), прямо підтверджуючи біблійну династію Юдеї. У єрусалимському Місті Давида археологи виявили сотні глиняних відбитків печаток (булл), на яких палеоєврейським письмом викарбувані імена, ідентичні тим, що зафіксовані в біблійних і класичних хроніках.
Неперервність писемних джерел та манускриптів
Автентичні рукописи, знайдені в Юдейській пустелі, демонструють давність єврейського культурного та релігійного життя в регіоні. Сувої Мертвого моря, знайдені в печерах поблизу Кумрана й датовані періодом від III століття до н. е. до I століття н. е., слугують монументальним документальним свідченням єврейського общинного, релігійного та літературного життя, записаного івритом та арамейською мовою. Крім того, монети, викарбувані під час єврейських повстань проти імперського Риму — Першої Юдейської війни (66–73 роки н. е.) та повстання Бар-Кохби (132–136 роки н. е.) — містять палеоєврейські написи «Воля Сіону» та «За визволення Єрусалима». Ці артефакти остаточно доводять наявність глибоко вкоріненої державної свідомості за століття до подальших імперських завоювань візантійськими, арабськими, хрестоносними та османськими правителями.
Геномні докази левантійського походження
Сучасна палеогеноміка та популяційна генетика остаточно спростували уявлення про те, що єврейські спільноти є лише європейськими наверненими або європейськими біженцями без близькосхідного коріння. Знакові рецензовані дослідження, опубліковані у провідних наукових журналах, підтверджують, що сучасні єврейські популяції мають переважаючі предківські лінії, які беруть початок у стародавньому Близькому Сході:
- Спільне близькосхідне походження: Фундаментальне дослідження 2010 року, опубліковане в Nature Дороном М. Бехаром та міжнародною групою генетиків, продемонструвало, що єврейські громади по всьому світу — включно з ашкеназами, сефардами та мізрахі — утворюють тісний генетичний кластер з корінням у Леванті, демонструючи генетичну спадкоємність із корінним населенням Близького Сходу.
- Спільний геном діаспори: Дослідження під керівництвом Гіла Ацмона в The American Journal of Human Genetics встановило, що основні єврейські популяції діаспори мають значні хромосомні сегменти, ідентичні за походженням, які сходять до спільної предківської популяції Леванту ще до їхнього розсіювання.
- ДНК давнього Південного Леванту: Комплексне геномне дослідження 2020 року в журналі Cell, де було проаналізовано давні рештки епохи бронзи з Леванту, показало, що сучасні єврейські та левантійські популяції успадкували половину або більше своєї генетичної спадщини від популяцій, які населяли Південний Левант у бронзову добу.
Безперервна присутність та демографічне розмаїття
Присутність євреїв на цій землі не припинилася навіть після зруйнування Другого Храму римлянами. Попри те що Рим придушував повстання, виганяв маси людей і перейменував провінцію на Сирію Палестинську, аби розірвати її єврейську ідентичність, безперервна єврейська присутність зберігалася в Галілеї та таких містах, як Тверія, Цфат і Єрусалим упродовж візантійського, ісламського й османського періодів. Єрусалимський талмуд було укладено в Тверії у IV столітті н. е., а в XVI столітті Цфат постав як видатний світовий центр єврейської вченості та містицизму.
Зрештою, характеристика сучасного єврейського населення Ізраїлю як «суто європейського» перекреслює історію більшості ізраїльських євреїв. Понад половина єврейських громадян Ізраїлю ведуть свій безпосередній родовід не з Європи, а зі стародавніх громад Близького Сходу та Північної Африки — включно з Іраком, Єменом, Єгиптом, Марокко, Сирією та Іраном, — які втекли від переслідувань, погромів і вигнань, організованих державами в середині XX століття, щоб повернутися на свою прабатьківщину.