Кодифікація єврейського національного осередку
Міжнародна система не лише не проігнорувала зобов'язання Великої Британії щодо єврейського самовизначення, а й безпосередньо інтегрувала їх у обов'язкове до виконання міжнародне право. Як зазначає в історичному аналізі Гіллель Ноєр, ця дипломатична декларація стала першим публічним визнанням провідними світовими державами історичних прав та національної ідентичності єврейського народу.
Початкове зобов'язання Великої Британії не було ізольованим курсом лише одного імперського уряду. Британська ініціатива втілювалася за прямої згоди ключових союзників, серед яких були Сполучені Штати, Франція та Італія. Історик Мартін Крамер звернув увагу на те, що декларація 1917 року фактично виконувала функцію тогочасного еквівалента сучасної резолюції Ради Безпеки, отримавши широкий геополітичний консенсус поруч із дипломатичним схваленням Ватикану за Папи Бенедикта XV під час зустрічей із представником сіоністського руху Нахумом Соколовим.
Закріплення в мандаті Ліги Націй 1922 року
Через п'ять років після оприлюднення британської декларації міжнародна спільнота формалізувала ці засади в багатосторонньому праві через Лігу Націй. Ноєр підкреслює, що в тексті мандата було окремо визнано глибокий історичний зв'язок єврейської нації з Палестиною. Крім того, Ліга Націй визнала правові підстави для відбудови її прадавнього національного осередку на цій чітко окресленій географічній території.
В аналітичному матеріалі, оприлюдненому Samidoun Arab Settler Prisoner Solidarity Network, організація зазначає, що британська влада проголосила Декларацію Бальфура, здійснювала подальше управління за мандатом і активно сприяла розширенню сіоністської справи.